Митяй-Лентяй

Вітер тихо пройшовся по даху будинку рознісши пил здається столітньої давньості, місто завмерло в полуденну спеку на вулиці зрід видно було людей які поспішали, митушилися аби тільки заховатися від сонячних променів випікаючи кожну живу клітину планети. Хмари бігли за обрій не дивлячись в низ, розкривши наповну свої крила; вітер тихо і ніжно лелів її нужну шкіру і почервонівші очі від десятка слізних ночей, з даху багато поверхівки було видно всю красу міста гори які зеленими стінами оточили...

На окраине небольшого села Гнилушки стоял старый, покосившийся от времени деревянный домик. Жил в нем дедушка Поликарп. Но все селяне давно уже кликали его дедом Карпом.

У дедушки не было никого: ни внуков, ни детей. Может быть поэтому, он так любил всех сельских детишек. Затевал с ними нехитрые игры, делал деревянные свистульки, вырезал фигурки и обучал уже смышленых мальчишек и девчонок этому нехитрому делу.

Бывало, уйдет он рано утром в лес по ягоды, по грибы, а возвратясь, глядь, а у...

Я дивлюсь в його темні як ніч очі…я вже майже не чую того що він говорить, чомусь мені це більше не цікаво. Я розумію що чогось не вистачає…чого саме? мені бракує слів, мені бракує думок…бракує іще чогось…- зникло притяжіння, його більше нема. В нього дещо пожмаканий, втомлений і вимучений вигляд, він і досі вариться у якихось своїх справах при цьому як завжди впевнений у собі щодо мене…щодо всього навколо.

Я дивлюсь у вікно і не розумію що взагалі я тут роблю, вже так давно загинули всі...

- Синочку мій любий, не плач, зараз я тобі заспіваю мій солоденький, ось так, - молода жінка лагідно посміхаючись вкутала дитину і присіла колихаючи біля вікна. Немовля заспокоїлося, притихло в теплих материних обіймах, прислухаючись до тихої сумної пісні. Раптом двері з вулиці хтось рвонув і різко брязнув ними по розшатаним одвіркам.

- Катерино, Катю, де ти? - пролунав по хаті різкий чоловічий голос. Відчинилися двері і в кімнату вбіг розхристаний Василь. Дитина заплакала

- Чого ти кричиш...

Зимовий день слабшав. Він вже не міг довго тримати на руках, обліплену зорями ніч і тому поволі опускав її на землю, а сам

безсило сковзав у безодню обрію. Дивлячись на це магічне дійство із

вікна квартири, я напружую зір, бо дуже хочу теж побачити зоряного

хлопчика, як втілення нездійсненної, але такої заповітної мрії.

Згадалося дитинство – безтурботні дні, які з кожним роком

дорослішали і ставали більш серйозними. І ось зараз, торкаючись

холодного тіла вікна, розумію, що...

-Добрый вечер Лина - поздоровался со мной Артур.
-Здравствуйте – ответила я, рассматривая каждого. Начала с Артура и Жанны. Они выглядели на 30 лет, оба темноволосые с правильными чертами лица. Далее мой взгляд остановился на Леше и Анне. Он высокий блондин, а она невысокая и рыженькая. Дима и Лиза были очень похожи, и мне с начала казалось, что это брат и сестра. Оба шатены с красивыми фигурами, как будто с обложки. Митя и Алена рыжие. У него крепкое телосложение, она худенькая. Мне казалось...

В 1947году, сделали страшную голодовку. Почему утверждение, что сделали голод руководители СССР? Мамы родственники жили в Ставропольском крае, но ни переводы, ни посылки не принимали в сторону Краснодарского края, Украины.

Кроме того, зерноуборочная техника была такова, что на полях оставалось много не убранного зерна, но собирать не разрешали объездчики, да 58 статья.

Маму объездчик «поймал» с зерном в кармане фуфайки. Но заставил высыпать, а зерно втереть в землю. Пообещал не заявлять...

Прошло несколько дней. В доме началась подготовка к концерту. Дед усиленно занимался с Александром Ефимовичем. Я водила Ниночку по Москве. А тетя Липа и мама готовились к приему гостей, приглашенных к нам после концерта. Дед позвал своих самых близких друзей, чтобы познакомить всех с Ниночкой.

– Ася, я так волнуюсь! – призналась она во время одной из наших прогулок.

– Из-за концерта?

– Из-за концерта тоже, но больше из-за этого приема!

Мне стало смешно – веселые посиделки у нас за...

— Нет, раньше субботы не надо. - Ольга замолчала, потом вдруг посмотрела на Катю и почти прошептала: - Катенька...

— Что, мама?
Ей очень хотелось сказать: «Подойди ко мне». Но она не говорила. А Катя стояла, прислонившись к столбу веранды.

Потом вздохнула:
— Ну, хорошо, я пошла.
Ольга осталась сидеть неподвижно. Слышала, как застучали по деревянным ступенькам крыльца Катины каблучки. Хлопнула калитка. И она все еще ждала, что Катя обернется, воротится, воротится. Нет, не обернулась...

— Я сама провожу. Мы с Белкой двух слов сказать не успели. Так что извините меня, — обратилась она ко всем, — я очень скоро вернусь.

И вот, наконец, они вдвоем с Белкой. Легкий морозец. Тихо. Споры, слова, духота — все позади.

— Белочка... — Ольга с нежностью поправляет ее вы-бившиеся из-под платка волосы и притягивает подругу к се¬бе. — Я очень соскучилась. В воскресенье собралась, но вот

вся эта затея с крестинами и Сашин приезд... А соскучилась очень.

— Я тоже. Еще больше.
— Кто...