Я дивлюсь в його темні як ніч очі…я вже майже не чую того що він говорить, чомусь мені це більше не цікаво. Я розумію що чогось не вистачає…чого саме? мені бракує слів, мені бракує думок…бракує іще чогось…- зникло притяжіння, його більше нема. В нього дещо пожмаканий, втомлений і вимучений вигляд, він і досі вариться у якихось своїх справах при цьому як завжди впевнений у собі щодо мене…щодо всього навколо.
Я дивлюсь у вікно і не розумію що взагалі я тут роблю, вже так давно загинули всі надії і сподівання, хоча я від самого початку ні на що не сподівалась, з такими як він марно на щось сподіватись…та на якийсь час мені здалось що все по іншому…можливо так воно і було, та люди не змінюються, і якщо то навіть не було моєю уявою – то минуло так же швидко як і з*явилось. У кожного своя правда, мені нема за що його судити. Мені навіть трохи гидко від самої себе, від того що почуття свої як зліт та падіння сама піднесла до самого неба, сама й розбила вщент приговоривши їх на смерть просто відпустивши…так просто…відпустивши з того неба униз…відпустивши від себе. Та напевно так буде краще, напевно то є один вихід з того незрозумілого життя…яке іноді влаштовувало, та яке іноді пригнічувало, давило ніби кам’яна брила, стискало з усіх боків від якого хотілось зжатись, забитись у куток і світу білого не бачити.
Де він був увесь той час поки я йшла до того що маю зараз….точніше до того що вже нічого не маю по відношенню до нього, майже нічого …Раніше то все не мало для мене ніякого значення, бо жити для мене то означало дихати ним, просто ловити кайф від розуміння того що така людина просто існує, нехай навіть не поруч, десь далеко від тебе то все не мало значення…і іноді коли він зникав, коли так довго не було жодної звісточки від нього мені здавалось що я задихаюсь…бо він був моїм повітрям і іноді мені здавалось що коли він поруч я літаю…
Та все!!! Пісец катьонку як то кажуть. Ангел зняв свої крила і склав їх у велику чорну сумку! Можливо мені просто більше не хочеться літати? можливо мені просто хочеться жити, жити спокійно і щасливо, упевнено і незалежно, я маю на увазі незалежно думками, незалежно почуттями…бо свободи дій як такої в мене завжди вистачало, іноді аж занадто… а зараз я просто хочу дихати вільно…поїхати до Карпат і вдихати свіже гірське повітря і ніщо і нікого більше….
І тепер то все для мене має значення….бо я більше не хочу чекати на його дзвінки, бо тепер я їх не хочу, не хочу бути конкурентноспроможною…ба навіть посідати в його голові перше місце я не хочу щоби він мене любив…я не хочу щоби він мене ненавидів…бо я вже нічого не хочу і було би на багато простіше якби він не відчував нічого…як би просто мене відпустив…мене дещо бісить те що я точно знаю як в подальшому розгортатиметься сценарій…бісить те що він зніме ще не одну кралю та не отримає того що мав від мене…- бо то все було від щирого серця…і почне…він знову почне мене повертати, принаймні спробує….бо так вже було. О як же воно то все бісить…і він, і ті кралі, і сама я…..чому раніше мені було все одно, а зараз так бісить…я намагаюсь не думати про все те. Я схиляю свій розум до того що так було завжди. Та чому? Чому усе розділилось ніби на до і після? Напевно тому що раніше мені не було за що себе корити, можливо тому усе що він робив не мало значення бо головним було те що я була упевнена у собі, у своїх почуттях до нього….та іноді в житті настають такі моменти чи то випадки які перевертають увесь твій світогляд…які вивертають тебе на ізнанку, тицяють носиком і питають «Тобі ще не набридло???...Губити себе, жаліти себе…а ну підійми свою дупу і уперед і з піснею! Живи і балдєй від того…!!!!!!!!!!!!!» …і я хочу жити…зараз я як ніколи хочу жити…
І звісно я спробую скинути із себе увесь той баласт що як камінь на шиї утопаючого тягне униз…як деякі тварини які краще відгризуть собі лапу що втрапила до капкану аніж дадуться живцем так і я краще відірву від себе остаточно усе оте із м’ясом, я краще вирву собі частину серця та я більше не буду, бо я більше не хочу...я відмовлюсь від усього того що хоч якимось чином спричиняє мені внутрішній дискомфорт, сприяючи появі двох мене в мені одній,…того ангела який мовчки сприймає усі вироки долі і літає як той метелик поки йому крила не пообпалюють, та тієї стерви що увесь час штовхає першого під бік і кричить «Давай суко, вставай, підводься!!! Візьми себе у рики і наплюй на всіх»..і та перша підводиться…та не робить нічого а лише якось блаженно усміхається і сумно дивиться прямо у очі другої від чого та починає орати так що просто розривається на шматки від тих своїх криків….від тих моїх криків, які ніколи не вирвуться із моїх грудей……і так вони постійно борються…і я вже так втомилася від тієї їхньої війни…
Взагалі я напевно просто від усього цього втомилась…і саме зараз коли я на нього дивлюсь до мене ніби якесь просвітлення, приходить розуміння того, що насправді те все чого мені так хотілось не так мені і потрібно. Що це не моє…не зовсім моє, трохи не те чого мені не вистачає…і мені стає легко від того розуміння… бо тепер не потрібно себе на щось штовхати, брати за шкірку і наказувати «ТАК ТРЕБА!!!»…бо тепер воно в мені і я все то розумію і навіть у душі якось посміхаюсь сама собі…
У якийсь момент він ловить мій погляд…він вдивляється мені у вічі, питає чи все гаразд…починає задавати багато питань…ніби сторонніх та одночасно таких що надають йому інформацію про мій стан, про моє оточення, про мої дії…Мені не хочеться на них відповідати, мені просто хочеться піти звідси. Піти геть і не обертатись…він відчуває що щось не так…та він занадто втомлений щоби зрозуміти, що саме…мені навіть його шкода, та він сам вибрав той шлях…усюди не встигнеш…
…хвилина тиші, я дивлюсь у вже пусту чашку кави…він спостерігає за мною…можливо йому теж у цю мить приходить якесь розуміння, адже він як ніхто знає і відчуває мене, іноді мені здається що він читає мої думки….тоді він усе знає…усе розуміє…та я ніколи не можу передбачити його наступні дії…як і його самого.
Я ніяковію, бо не хочу відповідати на питання яке він може зараз мені поставити….бо він не повинен мені його ставити…бо сам робив так безліч раз…від розуміння цього мене майже починає нудити…все що раніше ніби пов’язувало розірвано просто зараз, саме в цю мить…невидимим ножем та стерва, що сидить у мені перерізала усі ті невидимі ниточки….отож бо соррі, астелавіста бейбі , усе як у пісні ..- «прітяженья больше нєт….»…..
Я дивлюсь у вікно і не розумію що взагалі я тут роблю, вже так давно загинули всі надії і сподівання, хоча я від самого початку ні на що не сподівалась, з такими як він марно на щось сподіватись…та на якийсь час мені здалось що все по іншому…можливо так воно і було, та люди не змінюються, і якщо то навіть не було моєю уявою – то минуло так же швидко як і з*явилось. У кожного своя правда, мені нема за що його судити. Мені навіть трохи гидко від самої себе, від того що почуття свої як зліт та падіння сама піднесла до самого неба, сама й розбила вщент приговоривши їх на смерть просто відпустивши…так просто…відпустивши з того неба униз…відпустивши від себе. Та напевно так буде краще, напевно то є один вихід з того незрозумілого життя…яке іноді влаштовувало, та яке іноді пригнічувало, давило ніби кам’яна брила, стискало з усіх боків від якого хотілось зжатись, забитись у куток і світу білого не бачити.
Де він був увесь той час поки я йшла до того що маю зараз….точніше до того що вже нічого не маю по відношенню до нього, майже нічого …Раніше то все не мало для мене ніякого значення, бо жити для мене то означало дихати ним, просто ловити кайф від розуміння того що така людина просто існує, нехай навіть не поруч, десь далеко від тебе то все не мало значення…і іноді коли він зникав, коли так довго не було жодної звісточки від нього мені здавалось що я задихаюсь…бо він був моїм повітрям і іноді мені здавалось що коли він поруч я літаю…
Та все!!! Пісец катьонку як то кажуть. Ангел зняв свої крила і склав їх у велику чорну сумку! Можливо мені просто більше не хочеться літати? можливо мені просто хочеться жити, жити спокійно і щасливо, упевнено і незалежно, я маю на увазі незалежно думками, незалежно почуттями…бо свободи дій як такої в мене завжди вистачало, іноді аж занадто… а зараз я просто хочу дихати вільно…поїхати до Карпат і вдихати свіже гірське повітря і ніщо і нікого більше….
І тепер то все для мене має значення….бо я більше не хочу чекати на його дзвінки, бо тепер я їх не хочу, не хочу бути конкурентноспроможною…ба навіть посідати в його голові перше місце я не хочу щоби він мене любив…я не хочу щоби він мене ненавидів…бо я вже нічого не хочу і було би на багато простіше якби він не відчував нічого…як би просто мене відпустив…мене дещо бісить те що я точно знаю як в подальшому розгортатиметься сценарій…бісить те що він зніме ще не одну кралю та не отримає того що мав від мене…- бо то все було від щирого серця…і почне…він знову почне мене повертати, принаймні спробує….бо так вже було. О як же воно то все бісить…і він, і ті кралі, і сама я…..чому раніше мені було все одно, а зараз так бісить…я намагаюсь не думати про все те. Я схиляю свій розум до того що так було завжди. Та чому? Чому усе розділилось ніби на до і після? Напевно тому що раніше мені не було за що себе корити, можливо тому усе що він робив не мало значення бо головним було те що я була упевнена у собі, у своїх почуттях до нього….та іноді в житті настають такі моменти чи то випадки які перевертають увесь твій світогляд…які вивертають тебе на ізнанку, тицяють носиком і питають «Тобі ще не набридло???...Губити себе, жаліти себе…а ну підійми свою дупу і уперед і з піснею! Живи і балдєй від того…!!!!!!!!!!!!!» …і я хочу жити…зараз я як ніколи хочу жити…
І звісно я спробую скинути із себе увесь той баласт що як камінь на шиї утопаючого тягне униз…як деякі тварини які краще відгризуть собі лапу що втрапила до капкану аніж дадуться живцем так і я краще відірву від себе остаточно усе оте із м’ясом, я краще вирву собі частину серця та я більше не буду, бо я більше не хочу...я відмовлюсь від усього того що хоч якимось чином спричиняє мені внутрішній дискомфорт, сприяючи появі двох мене в мені одній,…того ангела який мовчки сприймає усі вироки долі і літає як той метелик поки йому крила не пообпалюють, та тієї стерви що увесь час штовхає першого під бік і кричить «Давай суко, вставай, підводься!!! Візьми себе у рики і наплюй на всіх»..і та перша підводиться…та не робить нічого а лише якось блаженно усміхається і сумно дивиться прямо у очі другої від чого та починає орати так що просто розривається на шматки від тих своїх криків….від тих моїх криків, які ніколи не вирвуться із моїх грудей……і так вони постійно борються…і я вже так втомилася від тієї їхньої війни…
Взагалі я напевно просто від усього цього втомилась…і саме зараз коли я на нього дивлюсь до мене ніби якесь просвітлення, приходить розуміння того, що насправді те все чого мені так хотілось не так мені і потрібно. Що це не моє…не зовсім моє, трохи не те чого мені не вистачає…і мені стає легко від того розуміння… бо тепер не потрібно себе на щось штовхати, брати за шкірку і наказувати «ТАК ТРЕБА!!!»…бо тепер воно в мені і я все то розумію і навіть у душі якось посміхаюсь сама собі…
У якийсь момент він ловить мій погляд…він вдивляється мені у вічі, питає чи все гаразд…починає задавати багато питань…ніби сторонніх та одночасно таких що надають йому інформацію про мій стан, про моє оточення, про мої дії…Мені не хочеться на них відповідати, мені просто хочеться піти звідси. Піти геть і не обертатись…він відчуває що щось не так…та він занадто втомлений щоби зрозуміти, що саме…мені навіть його шкода, та він сам вибрав той шлях…усюди не встигнеш…
…хвилина тиші, я дивлюсь у вже пусту чашку кави…він спостерігає за мною…можливо йому теж у цю мить приходить якесь розуміння, адже він як ніхто знає і відчуває мене, іноді мені здається що він читає мої думки….тоді він усе знає…усе розуміє…та я ніколи не можу передбачити його наступні дії…як і його самого.
Я ніяковію, бо не хочу відповідати на питання яке він може зараз мені поставити….бо він не повинен мені його ставити…бо сам робив так безліч раз…від розуміння цього мене майже починає нудити…все що раніше ніби пов’язувало розірвано просто зараз, саме в цю мить…невидимим ножем та стерва, що сидить у мені перерізала усі ті невидимі ниточки….отож бо соррі, астелавіста бейбі , усе як у пісні ..- «прітяженья больше нєт….»…..
Обсуждения Остання зустрiч