Вон

ВО ВСЕ ЧАСЫ, НА ВСЕХ ПУТЯХ

Жизнь сущая есть наша истинная мать, наш поводырь и наш Учитель,
Приветливо-просторный кров и наполнительница чаш,
Ведь, в сущности, она единственный источник знаний наш,
И перед Истиной и Богом наш единственный она же поручитель…
Пока во власти пребываешь ты Земли, её долин ещё ты житель,
Во все часы, на всех путях она – твой неусыпный страж,
Она же духу твоему одна надёжная опора, и она ж
В срок сужденный из плена бренного его освободитель!


ПИРШЕСТВО...

Лукашенко Путину по телефону заявил,
Когда Путин за картошку его спросил:
«Что, картошку продали всю в Россию?»
«За этим я строго сам сейчас наблюдаю».

Видать, Лукашенко зараз здесь слукавил,
Что всю картошку нам в Россию отправил.
Коль в каждом магазине в Белоруссии её -
валом,
И продают там картошечку почти даром.

Знать, Александр бульбу для своих придержал,
Чтоб белорусский народ без бульбы не страдал.
Не зря народ там трудился, её выращивал -
С весны до осени сутками бульбу...

"Когда-нибудь рабство и каннибализм будут вписаны в Священные Писания. Хотя возможно они там есть". (Из мыслей студентов В.Филатова.)

- Губы быстро раскатаем
И расширим рацион.
А кто нас не уважает,
То тех выгоним всех вон.

Людей стравив, как псов, друг с другом,
Пытаясь этим власть держать,
С душой, пришибленной испугом,
Не сможет в счастье пребывать.

С печатью алчности на роже,
Во злате, аки бриллиант,
Себя он мнит, что избран всё же,
И есть в нём алчности талант.

Но лопнет жабья оболочка,
И вылетит душонка вон,
Поглотит тело темень ночи,
И не спасёт альпийский схрон.

Псы-прихлебатели, стараясь
Ему при жизни услужить,
Теперь рванут, с весёлым лаем,
Его останки ворошить.

Да в клочья рвать...

Квятковская Людмила
Была девчонкой «в теле».
А пацанва любила
Лишь тощеньких девчат.
На Люсю – ноль вниманья,
Все сквозь нее глядели...
Из будущего видно:
Не девочка, а клад.

Отзывчива, сердечна,
Умна и без заскоков.
Готова сделать в дружбе
Навстречу первый шаг.
А юность так беспечна...
Хоть кто-то у истоков
Формированья душ бы
Сказал бы:
-- Надо так... –

Была бы дружба с Люсей
Квятковской мне подарком.
Но я был не умнее
Всех прочих, а глупей...
Была б, наверно, лучшей...

У ясному небі найбільша, найкраща
Чарівна, як казка сіяла зоря.
Яка вона чиста, яка вона гарна,
Яка вона ніжна, яка осяйна!
Нікому нічого вона не казала,
Нічому нікого не вчила вона.
Вона лиш світила, вона лиш сіяла
Уся в тому світлі вона лиш жила.
Та небо сміялось, Земля посміхалась,
Бо кожному в душу світила вона.
Страріла планета, віки пролітали
Та в небі сіяла, сіяла зоря!

Закохана жінка - сонце в бокалі
Чарівний нектар, квітка мигдалі
Вона надихає і мучить до болі
П’янить і дурманить, як запах магнолій

Закохана жінка- таємниця природи
Вона непостійна наче погода
Беззахисна, ніжна, чарівна лілея
Кохай її завжди, вона твоя Фрейя

Закохана жінка- відьмине зілля
З нею, ти Бог, без неї- похмілля
Про похмілля, не думай- упийся, літай
Закохана жінка- це пекло! це рай!

Кохай, до безтями, все інше лиш тлінність
Закохана жінка, - божественна цінність...

Ні... Ні... Нічого такого...
Ніяке таке почуття
Тривогу не викливає
І в серці мені не співа.
Ні... Ні... Такою не бути...
Такою як інші – усі...
Як тільки виникне щирість
Так все і буде завжди...
Так... Так... Сама, як тополя,
Що «співи» свої простягла,
Як кажуть, від Сяну до Дону,
І радісно слуха вона.
Як вітер зі сходу манить скарбами,
Як захід і північ леліє словами...
А південь... Ну південь як завжди – все те ж,
Цікавить різністю меж...
І всюди прекрасно... і всюди красиво...

Так, я не пишу давно вершів,
Чому? Напевно болю було мало,
тепер, так вистачить цого,
напевно, кожному б на цій землі роздала.
Моя любов така примхлива діва,
Від неї я літаю наче птах,
а то ось так болить десь зліва,
Та люди кажуть, що це страх.
В моїх очах немає радостї, Вона,
кудись поділась, може і втекла.
Годинами дивлюсь на небо,
там хмаринки,
Та ім так холодно самим,
Я розумію іх , бо часто, на одинці
я залишаюсь з світом що німий.
Так,є кохання, воно – моє диво,
Та...

Коли пустий, коли тебе немає,
Коли немов розсіялось тонке,
Не місце відчаю – таке в житті буває –
Не бійсь, ти віднайдеш своє, людське...

Але не серед інших чоловіків.
Ти йди туди – за соціуму край,
Серед дерев і квітів знайдеш ліки,
Лиш сядь, і в себе двері відчиняй.

Впусти туди спочатку першой тишу,–
То спокій, ніби мовчазне буття,
Але, прислухавшись, ти розпізнаєш риси,
Бо сповнена вона завжди життя.

Там десь струмок, хоч вдалині, а чути,
Напийсь із нього...