Людин

Плачет девочка Людмила,
Пальчик дверью прищемила.
Как же громко ей не плакать:
Пальчик боба, дверка - бяка.

А из глазок слёзы льются -
Наберётся чашка с блюдцем.
Наберётся миска с ложкой
И останется немножко.

Мы на пальчик Людин дуем,
Дуем в сторону другую.
Дуем в ушко, на ладошку,
И на Людин нос немножко.

Только Люде, между прочим,
Ушко волосы щекочут.
Да и папа рядом доче
Всё смешные рожи корчит.

Люда хочет улыбнуться,
Но ведь мало слёзок в блюдце.
И она решает...

Святості в тілесної любові не було й нема .
Вона приносить лиш залежність й горе
Чому ж тоді любов Душі остила так
І вже не зрозуміти смак любові

Вона приходить і вривається в життя
Яке плило спокійно ,тихо
То щож це діється із зміною буття
Яке було колись лише Душі Любов'ю?

То хто ж змінив основи у житті ?
Хто похіть запустив у наше тіло ?
Нехай він згине,кане в небутті
Й ніколи більше не володіє нашим тілом.

Моє серце веснонька лагідна заполонила,
Я тебе кохаю міцно від щирого серця,
Це не забаганка, це правда не сердься,
Кохання серденько мов матінка сповило

Як сонечко ясненьке, як голубоньку мою
Ціную я кохання більше за життя
Щоб приводу не було мені для каяття,
Завжди тільки щирою я буду з тобою…

Ніченька темна й ви зіроньки мої яснії
Дякую вам милі за красу вашу чудову,
Таку незрівнянну срібно – кольорову
Вона подарувала мені думки прекрасні.

Річенька глибока, вас, зіроньки...

ПростоЛюдин – не Чело-Век!

Людина видит Чело-Века
В обманном зеркале наук –
Попы с учёными от века,
Не ведая духовных мук,
Нам души ловко обрезают,
Чтоб русский позабыл навек,
О том, что наши Предки знали –
(Просто)Людин – не Чело-Век!

Закончилась Эпоха Лицемеров,
ПоЗНАНЬЕ Бога заменивших ВЕРОЙ,
Эпоха грубой и Тоталитарной Лжи,
Когда Реальность заслонили Миражи.

Две тыщи лет, корёжа Правду Жизни,
Нам прививали ДУХ ПАРАЗИТИЗМА,
И превращая Наш ЯЗЫК в жаргон,
Жизнь на Земле поставили на Кон.

Итог ПАРАЗИТИЧЕСКОЙ Эпохи –
Дела с Душой у нас предельно плохи:
Спит Совесть наша беспробудным сном,
Душа полна Ментально Нравственным дерьмом.

В Душе у нас взамен Благого Нрава
Сплошной эрзац – Моральная отрава.
БезУМный...

Конечно, жаль, что за 26 тысяч лет своего существования
люди Земли так и не смогли стать
из простолюдинов земным человечеством.
Но милость Всевышнего к ним не бесконечна.
(Из протокола Страшного Суда)


ЧЕЛОВЕЧЕства не было, нет и теперь уж не будет –
Есть ЛЮДИНство, что роет веками могилу себе.
ЧЕЛО-ВЕКами стать не смогли примитивные ЛЮДИ
И поставили жирную точку в своей Планетарной Судьбе.

ЧЕЛО-ВЕК – есть ЧЕЛО, сопричастное ВЕЧности Жизни,
А ЛЮДИН – временщик, не понявший суть...

Конечно, жаль, что за 26 тысяч лет своего существования
люди Земли так и не смогли стать
из простолюдинов земным человечеством.
Но милость Всевышнего к ним не бесконечна.
(Хроники Акаши. Из протокола Страшного Суда)
--------------------------------------------------------------------------

ЧЕЛОВЕЧЕства не было, нет и теперь уж не будет –
Есть ЛЮДИНство, что роет веками могилу себе.
ЧЕЛО-ВЕКами стать не смогли примитивные ЛЮДИ
И поставили жирную точку в своей Планетарной Судьбе...

Кожна думка, кожна дія
Силу свою має
Сила ця міняє Всесвіт
Та і нас міняє

Дозріває дика груша
Гарбуз дозріває
Дозріває і людина
Очі відкриває

Все на світі живе – дише
Дише – оживає
А чого людина тужить
То ніхто не знає

Море синє, синє небо
З неба сонце сяє
Сонце світить всім із неба
Веселкою грає

Веселка весела
Землю обійняла
Об’єднала землю й небо
Сходинками стала

Стала радісна дорога
Як прозріли очі
Та й іди собі, небога
Хоч посеред ночі

Птаха тягне синє...

Хто я? Людина? Дівчина? Тварина?
Можливо дівчина, можливо й не людина...
А може просто вища сила
Таку нам долю присудила?!
Таку, а не інакшу...зовсім різну...
Хтось має бути просто тінню,
Хтось вище за усіх стояти...
У кожного своя історія,
та ж сама навіть мрія...
Усе по-різному, усе не так...
Хоча...насправді ж це несправедливо!
І кожен добре все це зна...
ПОТВОРИ! (ДИКІ! НЕРОЗУМНІ!)
Це ми! Це я! Це ти! Це так!
НЕНАВИДЖУ! НЕ ЛЮБЛЮ! НЕ РОЗУМІЮ!
Що це? Це ЗНАК!
ВСЕ ТАК! ВСЕ ТАК...

Ні... Ні... Нічого такого...
Ніяке таке почуття
Тривогу не викливає
І в серці мені не співа.
Ні... Ні... Такою не бути...
Такою як інші – усі...
Як тільки виникне щирість
Так все і буде завжди...
Так... Так... Сама, як тополя,
Що «співи» свої простягла,
Як кажуть, від Сяну до Дону,
І радісно слуха вона.
Як вітер зі сходу манить скарбами,
Як захід і північ леліє словами...
А південь... Ну південь як завжди – все те ж,
Цікавить різністю меж...
І всюди прекрасно... і всюди красиво...