Людин

Ти брав мою руку... часто всміхався...
Ти завжди казав, що я від всіх краща...
Ти слово промовивши прямо у вічі
Вдихав в мене радість... і мабуть би навіки...
Та просто нічого безплатно на довго немає.
І всі ті прохання, нездійснені мрії...
Пустенькі словечка і марні надії...
Усе ти пустив, не сказавши нічого
І вітер давно вже розвіяв останню розмову.
І ти вже давно мене позабув
Бо поруч твій "ангел" новий...
Вона... довгонога брюнетка...
Сміється все з жарту... говорить приємно...

Ніяковію... Ось і ти туди ж:
„А скільки заробляєш? Чом так мало?..”
Що тут казать? - Я посміхаюсь лиш.
І відшутковуюсь. Приземленно. Невдало.

Спочатку намагався вести бій:
Ви ж всі читаєте там щось зарозуміле!
Невже ж для вас то лиш до хлібу сіль?!
А власний крок? А висновки? – Несила?!

Кому життя – то лиш війна за скарб,
Той жадібність свою лиш напуває;
У меркантильності палкий азарт,
Та міри в ній, відомо же, немає.

Невже майно – це людяності мір?!
Як зветься...

Він звик дивитися на світ
Крізь окуляр оптичного прицілу,
Він звик, коли сумління не болить,
Бо у прицілі ворог – не людина.

Він звик дивитися на світ,
Як той хижак, що так чека на жертву,
Він звик, коли інстинкт його кричить:
«Все те, що є поганим, мусить вмерти!»

Він звик дивитися на світ,
Який давно уже не чорно-білий,
Але тепер душа його болить,
Бо зрозумів він: ворог – теж людина…

Івано-Франківськ
16 листопада 2009р.

Що Бог дав у дорогу-
Усе в торбу
Не плескаючи язиком зайве
Різний непотріб
Стоять мовчазні ковалі обабіч
Готуються теж в дорогу, у далеч
Принесла нам дівча молока із глека
Очі таки гарні ясні, як у грека
От і муляри й теслі до нас підійшли
«Браття ми з вами, в цю заметіль!»
Але найбільше селян - кріпаків
Дуже вже гнів в Душі накипів
Як дійти, достукатись до того пана
В пана варта чужа, нездоланна
За високі мури ховають свободу
Полонили радість простого народу
Трусяться бідолашні...

Я слухала шепіт хвилі,
Хвиля тихенько шепоче,
Їй вже море набридло,
Більше так жити не хоче.

Стати б на небі зіркою,
Палко в ночі світити,
А може стати людиною,
Щоб навчитись любити?

Та кажуть від цього так боляче,
Так, ніби навпіл розірвана.
Між морем- душею, та берегом- розумом,
Губитись як квітка зірвана.

Губитись в полоні відчаю,
Від цього і сльози стрічкою,
Та ні, не хочу кохати,
Нехай краще стану я річкою.

Ой, хвіилько, любо подруженько,
Знайома мені твоя доля.
Та...

Ніщо так боляче не б'є
Людину, як брехня.
Відвертість сльози друга л’є,
Кров – зрада мовчазна...

Слабкі -- за правду проженуть,
Окличуть злим слiвцем...
А сильні — руку подадуть
I пригостять винцем.

Без правди згинеш задарма,
Без правди свiт – тюрма...
Де правди широї нема,
Там величi нема.

Без правди не стоїть село,
Нi мiсто, нi Земля...
Без правди – в кожнiм словi – зло,
А правда визволя...

Хто, власне, знає, що воно – кохання?
Закоханий навряд чи розповiсть.
Осяяння, натхнення, хвилювання?
Блага до нас iз сфер небесних вiсть?

Лиш той – людина, кажуть, хто кохає.
Кохання свiтло, наче сонце, л’є,
Нiчого вiд людей не вимагає,
А тiльки щедро радiсть роздає.

Усе прекрасне в свiтi – вiд кохання:
I квiти, i будiвлi, i пicнi.
Воно яскраве – й перше i останнє,
Хай прийде восени чи навеснi.

Якщо хоч раз в життi любов пiзнаєш,
Осяяне з тих пiр твоє життя.
I тим єдиним...

Чужіі сльози не збагне інша людина,
Чужу печаль бажання мрії і скорботи,
Лише любов на все життя, одна-єдина,
Об’єднує у почуттях щирих народи

Не бережуть людей за все їхнє життя,
Шкодують , що не можуть повернути
Бентежить душу, непосильне каяття.
І неможливість, помилки свої забути

Щосили серце в грудях стукотить,
Дихання вкрай нервове та нерівне,
А мозок голові мовби собі кричить,
Щось незначне таке і імпульсивне

Але запізно, треба, починать нове,
Життя, і так, щоб не було...

Воїн...
Велике значення у слові
Природою було дано,
І пересічному воно
Неосяжним завжди було:
Він кинув поглядом убік,
Побачив постать - чоловік,
Запилений й сумний сидить,
Каптур хова очей блакить,
Потерті чоботи і плащ;
"Належно" оцінив і край.
Душа лиш глибше відчуває,
У витоки як поринає,
Мандрівника сумного образ
Розкриє швидко, відгадає,
Правдива там краса витає.
Людина? Ні. Істота? - воїн...
Для нього істини немає,
Лише довічная війна
І суть у ній одна - життя...

Подивись на птахів – в небі сірому,
Їхні крила приглушують дзвін церков,
Відлітаюсть кудись смутком білим,
Щоб вертатись назад знов і знов.
В кожній краплі дощу відображення
Поплямованих болем надій
Задихнувшись відкрику протяжного,
Гільйотину збудую.. не мій..
Я простягу скалічені крила,
Відшукай мене , милий, в ключі
Так літати мені не під силу.
Так літати хіба, що вночі.
Змах крила конвульсійний.. О, Боже!
Дай же сил поборити печаль
Шкодувати себе я не можу,
Мені...