Доля поэта

Люди: Что за крик? (удивлённо) Человек из картошки!
Александр: Вы не правы, я просто бульбаш.
Наши земли усягда плодородны
Нарадиў меня родны саўгас.

Дипломат: Попрошу, изъясняться по- русски.
Посадите на место усы,
Отцепите от тела росточки.
Нужно имидж создать для страны!

Александр: Да, политика- грязное дело.
Инвестиции, сговор, обман.
Прызидэнтаў находят в капусте,
Жирных гусениц, полный карман!

(швыряет за кочан гусениц)
Ну, а я! Просто, жук колорадский
Полосатый и...

За долами, за горами,
Где цветущий сад,
И лягушки вечерами
Весело кричат,

Аист гордо над болотом
Голову несёт,
Потерял там, видно, что то,
Ищет не найдёт!

Камыши в реке застыли,
Удочка в кустах...
Помнишь, как с тобой ловили
Рыбу в тех местах?

Там черёмуха роняет
Белый снег в траву,
Шалый ветер птиц гоняет
В неба синеву,

Соловьи поют ночами,
Над рекой туман,
И пьянит, пьянит печалью
Трав лесных дурман!..

А в полях полно ромашек,
И хлебА волной...

Я слухала шепіт хвилі,
Хвиля тихенько шепоче,
Їй вже море набридло,
Більше так жити не хоче.

Стати б на небі зіркою,
Палко в ночі світити,
А може стати людиною,
Щоб навчитись любити?

Та кажуть від цього так боляче,
Так, ніби навпіл розірвана.
Між морем- душею, та берегом- розумом,
Губитись як квітка зірвана.

Губитись в полоні відчаю,
Від цього і сльози стрічкою,
Та ні, не хочу кохати,
Нехай краще стану я річкою.

Ой, хвіилько, любо подруженько,
Знайома мені твоя доля.
Та...

Ті, що за море вiдлетають,
Міняють небо, а не душу.
Вони душею пам’ятають
Смачну, м’яку, солодку грушу,.
Дiдусь її зiрвав на радiсть
Онуковi на тiм подвiр’ї,
Що не забуло й досi навiть
Мене в родинному сузiр’ї…

Усi, кого штовхає доля,
У мандри прикрi i далекi,
Кого примушує неволя,
Струмки лишати i смереки,
Беруть з собою у дорогу,
Як оберiг, пiсенну мову.
I я без неї анi кроку –
Не пiдкорюсь чужому слову.

Усi кого заводить лихо
За обрiї в часи негоди,
Свiй жереб...

Зникло кохання
і втрачено довіру
Марні сподівання,
серце заболіло,

і немає щастя,
Біль не затамую,
трапилось нещастя
На долю сумную.

Залатаю рани,
а латати нічим,
Серце у кайданах,
туга віковічна

Може, ще не пізно,
Усе врятувати.
Заспівати пісню,
віри не втрачати.

Дай нам Боже, дай нам сили
подолати всі шляхи,
Щоб дожили ми до згину,
а вороги - навпаки.

Хай гуляє вітер в полі
і даються нам в знаки,
що немає краще долі -
Батьківщина, я і ти.

Що це значить - бути з нами,
порявніись на віки
чи зробить верховну зраду,
щоб забути назавжди,
що є люд, є мрія вічна,
що не згасне у пітьмі,
вона бореться одвічно
за найкраще у житті.

Може й здатен хтось сягнути
до найвижчої мети,
та навряд, то просто люди,
що згубилися в пітьмі.

О Сітро, владчице, силу свою
Зішли й купцеві, й лихварю,
У ніжки твої низенько поклоняться
І вівтарю твоєму блаженно помоляться.
Прибічники твої най величать тебе,
Бо кожному даєш прекрасне ти лице.
Вони ж у віддяку мереживом сірим
Плетуть собі долю без горя і біди.
Чого ж тобі треба від мене, богине,
Най краще відчую гіркого полину.
Не знаю й не хочу я знати тебе,
Знання це смертельне, бо душу уб'є,
Най краще відчую гіркого полину.
До шляху пізнання твоєї науки
Ні разу не...

Всміхається краса лукава
Така підступна та ласкава
Богиня, німфа пьєдесталу
із барельєфу - свого трону.
На ній же з каменю корона
І насмішка суха і строга
Для нас якби пересторога,
Щоб не пройшов ти без поклону....
Та недоступна для простого
Земного, чистого кохання!
Її бажання - це визнання.
А до овацій вічна спрага
І чути лиш єдине: "Браво!"
О Славо!
О скільки чистих й непорочних
Запутались у твоїх косах
І не сховають вже у простинь
Наготу свою у сльозах.
О, золоті річки...

Бажаю бачити крізь призму чужих снів
Твоє буття відкрити на долоні
Бажаю бачити крізь пелену часів
Скорботний погляд сповнений любові.

Сказати правду, так щоб назавжди
Зв’язали ці слова мотузкою любові
І на душі тобі, залишу поцілунок долі
Щиріший за усі, що відчував колись

Чорна ніч на землю впала,
Я в думках тебе плекала,
Ніжно очі твої цілувала,
Про себе зовсім забувала.

Чорний янголе, прийди,
Запали знов всі світи,
Щоб не плакали дівочі,
Мої теплі карі очі.

Ти з’явився, наче диво,
Моє серце вмить зомліло
І шептало, що це—ти,
Але час прийшов піти.

Порожнеча, сил не маю,
Свою долю проклинаю.
Хоча знаю: різні ми.
Й прошу: «серце відпусти!»

Я не в силах розлюбити,
Своє серце розчавити,
Що тобі здалось в полон.
Ні, мій любий, це не сон...