Доля поэта

Дай нам Боже, дай нам сили
подолати всі шляхи,
Щоб дожили ми до згину,
а вороги - навпаки.

Хай гуляє вітер в полі
і даються нам в знаки,
що немає краще долі -
Батьківщина, я і ти.

Що це значить - бути з нами,
порявніись на віки
чи зробить верховну зраду,
щоб забути назавжди,
що є люд, є мрія вічна,
що не згасне у пітьмі,
вона бореться одвічно
за найкраще у житті.

Може й здатен хтось сягнути
до найвижчої мети,
та навряд, то просто люди,
що згубилися в пітьмі.

О Сітро, владчице, силу свою
Зішли й купцеві, й лихварю,
У ніжки твої низенько поклоняться
І вівтарю твоєму блаженно помоляться.
Прибічники твої най величать тебе,
Бо кожному даєш прекрасне ти лице.
Вони ж у віддяку мереживом сірим
Плетуть собі долю без горя і біди.
Чого ж тобі треба від мене, богине,
Най краще відчую гіркого полину.
Не знаю й не хочу я знати тебе,
Знання це смертельне, бо душу уб'є,
Най краще відчую гіркого полину.
До шляху пізнання твоєї науки
Ні разу не...

Всміхається краса лукава
Така підступна та ласкава
Богиня, німфа пьєдесталу
із барельєфу - свого трону.
На ній же з каменю корона
І насмішка суха і строга
Для нас якби пересторога,
Щоб не пройшов ти без поклону....
Та недоступна для простого
Земного, чистого кохання!
Її бажання - це визнання.
А до овацій вічна спрага
І чути лиш єдине: "Браво!"
О Славо!
О скільки чистих й непорочних
Запутались у твоїх косах
І не сховають вже у простинь
Наготу свою у сльозах.
О, золоті річки...

Бажаю бачити крізь призму чужих снів
Твоє буття відкрити на долоні
Бажаю бачити крізь пелену часів
Скорботний погляд сповнений любові.

Сказати правду, так щоб назавжди
Зв’язали ці слова мотузкою любові
І на душі тобі, залишу поцілунок долі
Щиріший за усі, що відчував колись

Чорна ніч на землю впала,
Я в думках тебе плекала,
Ніжно очі твої цілувала,
Про себе зовсім забувала.

Чорний янголе, прийди,
Запали знов всі світи,
Щоб не плакали дівочі,
Мої теплі карі очі.

Ти з’явився, наче диво,
Моє серце вмить зомліло
І шептало, що це—ти,
Але час прийшов піти.

Порожнеча, сил не маю,
Свою долю проклинаю.
Хоча знаю: різні ми.
Й прошу: «серце відпусти!»

Я не в силах розлюбити,
Своє серце розчавити,
Що тобі здалось в полон.
Ні, мій любий, це не сон...

Я чув від людей
Про те як сяють
Зорі на небі,
Про те як у полі
Квіти ростуть,
Про натхненні вітрила,
Що човни далеко несуть.
Це сумно, на небо
Сліпими очами дивитись,
Життя в безодні пітьми,
Дитинства зламана доля.

Нені вуста мені промовляють:
Сьогодні сивиє небо
І хмари мають
Ридати дощем,
А сьогодні сонце
За обрій сідає,
І хтось до когось пішов.

Злий всесвіт
Від мене сховався,
Марнота усе -
Це привидів світ.

Хто я? Людина? Дівчина? Тварина?
Можливо дівчина, можливо й не людина...
А може просто вища сила
Таку нам долю присудила?!
Таку, а не інакшу...зовсім різну...
Хтось має бути просто тінню,
Хтось вище за усіх стояти...
У кожного своя історія,
та ж сама навіть мрія...
Усе по-різному, усе не так...
Хоча...насправді ж це несправедливо!
І кожен добре все це зна...
ПОТВОРИ! (ДИКІ! НЕРОЗУМНІ!)
Це ми! Це я! Це ти! Це так!
НЕНАВИДЖУ! НЕ ЛЮБЛЮ! НЕ РОЗУМІЮ!
Що це? Це ЗНАК!
ВСЕ ТАК! ВСЕ ТАК...

Ні віри... ні надії... ні любові...
Навіщо мені світ тоді під ноги?..
Навіщо п’єдистали мармурові?
Не хочу я... нічого я не хочу.

Непізнаний, незнаний, невідомий,
З пустелею в очах, із камнем в грудях,
Не можу ворухнутись я від втоми,
Нема коштовного нічого в думах...

Ні мрії... ні амбітності... ні сили
Чогось палкого раптом побажати.
Саме себе нездійснене простило,
І зникло, щоб в мені не сумувати...

Не перший, не середній, не останній,
Плеканець невибагливої...

Душа летить до тебе милий
Так стрімко, Мов би журавлі
Несуть любов мою на крилах,
Щоб ти зігрівся у житті.

Щоб не шукав нещастя в долі,
Щоб не боліло на душі,
Щоб одиноцтво мимоволі
Не зачепилось на тобі.

Щоб ти побачив, як чудово
Коли любов в тобі живе -
Це мовби пісня колискова,
Це мовби сяйво най ясне....

На остановке возле сквера,
напротив шумного вокзала,
собака... брошена, наверное,
или хозяев потеряла.
Берет с ладони осторожно
все, что дадут; благодарит!
В глаза смотреть ей невозможно...
Приняв отсутствующий вид,
все ждут, когда она исчезнет -
ведь с глаз долой, из сердца - вон?
Густая шерсть уже облезла,
и бок до кожи опален.
Лежит под лавкой, что-то гложет -
то кость какую-то, то прут.
За всяким увязаться может
в надежде, что ее возьмут!
Но...возвращается...