Доля поэта

Я чув від людей
Про те як сяють
Зорі на небі,
Про те як у полі
Квіти ростуть,
Про натхненні вітрила,
Що човни далеко несуть.
Це сумно, на небо
Сліпими очами дивитись,
Життя в безодні пітьми,
Дитинства зламана доля.

Нені вуста мені промовляють:
Сьогодні сивиє небо
І хмари мають
Ридати дощем,
А сьогодні сонце
За обрій сідає,
І хтось до когось пішов.

Злий всесвіт
Від мене сховався,
Марнота усе -
Це привидів світ.

Хто я? Людина? Дівчина? Тварина?
Можливо дівчина, можливо й не людина...
А може просто вища сила
Таку нам долю присудила?!
Таку, а не інакшу...зовсім різну...
Хтось має бути просто тінню,
Хтось вище за усіх стояти...
У кожного своя історія,
та ж сама навіть мрія...
Усе по-різному, усе не так...
Хоча...насправді ж це несправедливо!
І кожен добре все це зна...
ПОТВОРИ! (ДИКІ! НЕРОЗУМНІ!)
Це ми! Це я! Це ти! Це так!
НЕНАВИДЖУ! НЕ ЛЮБЛЮ! НЕ РОЗУМІЮ!
Що це? Це ЗНАК!
ВСЕ ТАК! ВСЕ ТАК...

Ні віри... ні надії... ні любові...
Навіщо мені світ тоді під ноги?..
Навіщо п’єдистали мармурові?
Не хочу я... нічого я не хочу.

Непізнаний, незнаний, невідомий,
З пустелею в очах, із камнем в грудях,
Не можу ворухнутись я від втоми,
Нема коштовного нічого в думах...

Ні мрії... ні амбітності... ні сили
Чогось палкого раптом побажати.
Саме себе нездійснене простило,
І зникло, щоб в мені не сумувати...

Не перший, не середній, не останній,
Плеканець невибагливої...

Душа летить до тебе милий
Так стрімко, Мов би журавлі
Несуть любов мою на крилах,
Щоб ти зігрівся у житті.

Щоб не шукав нещастя в долі,
Щоб не боліло на душі,
Щоб одиноцтво мимоволі
Не зачепилось на тобі.

Щоб ти побачив, як чудово
Коли любов в тобі живе -
Це мовби пісня колискова,
Це мовби сяйво най ясне....

На остановке возле сквера,
напротив шумного вокзала,
собака... брошена, наверное,
или хозяев потеряла.
Берет с ладони осторожно
все, что дадут; благодарит!
В глаза смотреть ей невозможно...
Приняв отсутствующий вид,
все ждут, когда она исчезнет -
ведь с глаз долой, из сердца - вон?
Густая шерсть уже облезла,
и бок до кожи опален.
Лежит под лавкой, что-то гложет -
то кость какую-то, то прут.
За всяким увязаться может
в надежде, что ее возьмут!
Но...возвращается...

Ти виграв це поєдинок,
Він породжує нове бажання,
Ти для мене у світі єдиний,
Та ця битва, вона не остання.
Я боротимусь знову і знову
Допоки вистачить сили,
Бо це доля, - не випадковість,
Віддам душу за тебе мій милий.
Я Всевишньому вдячна за дар,
Бо без його не вміла б любити
Серед розпачі, смутку і чвар,
Не змогла б це життя я прожити.
Моє тіло належить тобі,
А мій дух... Він давно уже твій,
Ти б`єшся за мене в пітьмі
У страшній, як нічний буревій.
Та я вірю в монотонний...

За кормою вода густая –
Солона она, зелена.
Неожиданно вырастая,
На дыбы поднялась она.
И, качаясь, идут валы
От Баку до Махачкалы.
Мы теперь не поём, не спорим,
Мы водою увлечены –
Ходят волны Каспийским морем
Небывалой величины.
А потом затихают воды.
Ночь каспийская, мёртвая зыбь.
Знаменуя красу природы,
Звёзды высыпали, как сыпь.
От Махачкалы до Баку
Луны плавают на боку.
Я стою себе, успокоясь,
Я насмешливо щурю глаз –
Мне Каспийское море по пояс,
Нипочём.… Уверяю вас...

Не плюй межиочі Землі!
Не плюй в лице свїй планеті!
Не сій того, чого не схочеш жать,
Адже все сіяне пожнеться!
Чи виправдання в забутті?
Та, підкоряючись Закону,
Той сіє зерна золоті,
А той- посіяв зуб Дракона.
Розсипав сміття навкруги,
Устане- та назад не обернеться.
Що залишає по собі,
І мріє, що йому минеться.
Та не минеться нікому!
Бо вічні Космосу Закони!
Під карми владою живем
Ми від народження до скону.
Не проклинай своїх дітей,
Не сій Драконове насіння,
Яке у проклятих...

Чи бачиш душу ти злиденну,
Чи бачиш темну пустоту.
В його очах світло-зелених,
В безмежну зазирнувши гіркоту?

Цей ідол багатьох скорив,
Більш не належачи нікому.
Твій розум демон захопив,
Його ти раб тепер до скону.

В твоїй душі метуть сніги,
А серце - більше не палає.
Зобвенний розумом і ти,
Тобі до волі, як до Раю.

Несучи камінь крізь світи,
Котрі кінця свого не мають.
Йдучи по землях, крізь віки,
Разом з тобою всі страждають.

Але не довго це триває,
Не виніс мук...

Ах,что изгнанье,заточенье!
Захочет-выручит судьба!
Что враг!-возможно примиренье,
Возможна равная борьба,
Как гнев его ни беспределен,
Он промахнется в добрый час..
Но той руки удар смертелен,
Которая ласкала нас..

Один!Один!А ту,кем полны
Мои ревнивые мечты,
Умчали роковые волны
Родной и милой суеты.
В ней сердце жаждет жизни новой
Не сносит горестей оно
И доли трудной и суровой
Со мной не делит уж давно.
И тайна все:печаль и муку
Она сокрыла ль глубоко?
Или решилась на...