Було

Воїн...
Велике значення у слові
Природою було дано,
І пересічному воно
Неосяжним завжди було:
Він кинув поглядом убік,
Побачив постать - чоловік,
Запилений й сумний сидить,
Каптур хова очей блакить,
Потерті чоботи і плащ;
"Належно" оцінив і край.
Душа лиш глибше відчуває,
У витоки як поринає,
Мандрівника сумного образ
Розкриє швидко, відгадає,
Правдива там краса витає.
Людина? Ні. Істота? - воїн...
Для нього істини немає,
Лише довічная війна
І суть у ній одна - життя...

Навіщо приходив
як не хотів?
Чому звонив
як не любив?
Навіщо мені все розказав?
Чому так в душу наплював

А я мовчу і тихо плачу
про це нескажу я нізащо
Що я кохала може й ні...
Але навіщо це тобі?

Збирався кинути курити ,
але не зможеш ти лишити
А я й не кину,
хоч ти і не знаєш,
Але і так не ти страждаєш
Але мені вже все одно,
бо не цікаво все було
Одна зустріч, дві розмови
усе як завжди ті приколи
І тупо й весело було,
усе загуло , все забули
ще й трохи...

Чужіі сльози не збагне інша людина,
Чужу печаль бажання мрії і скорботи,
Лише любов на все життя, одна-єдина,
Об’єднує у почуттях щирих народи

Не бережуть людей за все їхнє життя,
Шкодують , що не можуть повернути
Бентежить душу, непосильне каяття.
І неможливість, помилки свої забути

Щосили серце в грудях стукотить,
Дихання вкрай нервове та нерівне,
А мозок голові мовби собі кричить,
Щось незначне таке і імпульсивне

Але запізно, треба, починать нове,
Життя, і так, щоб не було...

Моя Державо! Україно!
Ти, незрівнянна у красі,
Одне прохання, будь єдина!
Як в місті, так і на селі.

Щоб ти довіку процвітала!
Ніхто не шматував твій дух!
Щоб штучних не було кайданів
Обмежують, що вільний рух.

Щоб працювала плідно влада
Щоб не було невірних дій
Щоб брат, не йшов на бійку з братом,
В нашій країні молодій!!!

Щоб всі твої святі собори
Підтримали твій вірний шлях,
Не допустивши непокори,
І крові на людських руках!

В єднанні рішень відповідних,
Нехай живе...

Напівоберту так приваблива;
Кидав потайки погляд скрадливо,
Мить недовгую очі дихали
Тою вродою; було тихо так…

Сонця промені позолотою
Устеляли їй коси шовкові,
Вії довгії, шкіру ніжную;
Схаменувся, та було пізно вже…

Спопелила, пітьму розвіяла;
Підкорили мене ті віяла,
Ті долоні, маленькі ніженьки,
Темних очей солодкі вишеньки…

І не стало десь мого спокою;
Відчуваю, лечу в глибокую
Нескінченную прірву мріяти
Про взаємність… і що тут вдіяти?..

Мої мрії без тебе не можуть,
Як не можуть рослини без сонця.
Я вмираю без тебе і ніхто не допоможе.
Більше нікого не має біля мого віконця.
Я кохаю тебе, вірний мій друже.
Ти для мене найцінніша людина.
Я кохаю тебе дуже-дуже.
Допоможи мені – я без тебе не можу.
Тяжко проходить доба за добою.
Я частіше тебе закликаю.
Ну згадай же, як було нам з тобою.
Це було щось схоже до раю.
Я знаю, твоє кохання до мене
Живе і сьогодні, але тобі не до того.
Хай планета буде вічно зелена,
Але ти...

За решіткою тиша:
Усі, певно, сплять –
Не шурхотить навіть миша,
І вартові не шумлять…

У камері холодно… –
Вологість і сум.
А колись було солодко
Від радісних дум…

А колись було добре:
І гроші, й жінки.
Але стало примарно –
Лиш погані думки.

Не знаю, за що мені
Прикра доля така,
Та напевно вже камені
Прийшла збирать нам пора…

Івано-Франківськ
лютий 2010р.

Святості в тілесної любові не було й нема .
Вона приносить лиш залежність й горе
Чому ж тоді любов Душі остила так
І вже не зрозуміти смак любові

Вона приходить і вривається в життя
Яке плило спокійно ,тихо
То щож це діється із зміною буття
Яке було колись лише Душі Любов'ю?

То хто ж змінив основи у житті ?
Хто похіть запустив у наше тіло ?
Нехай він згине,кане в небутті
Й ніколи більше не володіє нашим тілом.

Прокинусь досвіта... блукаю...
В осінніх барвах... добре знаю,
Що буде так, як і було...
І змін ніяких не чекаю.
Шукаю те, чого немає...
І чи було?... Лише світає...
А день, закінчився давно...
Не розпочавшись... так буває.

Що булО - те булО. Безголосся.
Наче темрява - сковує гріх...
На моє, з сивиною, волосся...
Білим попелом падає сніг.