Восени

Восени із дощами та грозами,
Загубили кохання з тобою ми.
Полетіло за обрій лелекою,
Була близькою... стала далекою.

Не чекай, не повернеш, не втішишся.
Ти з другим у коханні освідчишся.
Все минеться надією сльозами,
Восени... із дощами та грозами.

Хто, власне, знає, що воно – кохання?
Закоханий навряд чи розповiсть.
Осяяння, натхнення, хвилювання?
Блага до нас iз сфер небесних вiсть?

Лиш той – людина, кажуть, хто кохає.
Кохання свiтло, наче сонце, л’є,
Нiчого вiд людей не вимагає,
А тiльки щедро радiсть роздає.

Усе прекрасне в свiтi – вiд кохання:
I квiти, i будiвлi, i пicнi.
Воно яскраве – й перше i останнє,
Хай прийде восени чи навеснi.

Якщо хоч раз в життi любов пiзнаєш,
Осяяне з тих пiр твоє життя.
I тим єдиним...

Закінчилась осінь... мелодія смутку,
Ще місяць і рік пролетить.
Залишилась пам'ять... квітки - незабудки,
Безмежного неба блакить.

Біжать місяці... восени промайнули,
Казками у моєму сні,
Сторінки кохання щасливим минулим...
І тим, що наснилось мені.