Вона

Когда хозяин в доме стала баба,
А муж лишь в состоянии прораба.
Подделать, побелить или покрасить,
Или в квартире что-то приукрасить.
Согласья нет в том доме злополучном,
Где муж обыкновенный подкаблучник.
И окружавший мир давно привык.
Когда живет полужена-полумужик.
Самодостаточные женщины они,
Такое имя им дают в народе.
Проводят средь людей они все дни,
Однако не встречаются в природе.
Такая женщина и мужика,
Из дома может гнать,
И дать слегка пинка,
И сообщить с порога...

- Никак, кума, решила перебраться?
- Да, вот хочу гнездо в горах построить!
- А почему не хочешь здесь остаться?
- Мне вонь в округе не даёт покоя!
- Ты что ж и хвост с собою забираешь?
- Смеёшься?! Он со мною связан!
- Но так проблем не убираешь,-
В хвосте ищи причину! В грязном...

Я был полон, попал в полон, шёл иноходью,
был польщён, вниманием и отблеском светила.
ах да забыл, как всё, как всё, происходило, не
при делах? прихлопнут крышкой гроба, прохлада
слякоть, мерзлость, вонь, и слизь,
и гноя покалено
ах рьяно поколение, строптиво, а в общем мило
било мило, ломая руки вилы в бок, вот так сынок,
вот так сынок

Вона вже майже двадцять п’ять віків
Мужам ученим не дає спокою.
Вона – найзагадковіший з світів,
Описаний колись давно Платоном.

Повідав світові мудрець старий
Про землю, що звалася Атлантида.
Був, начебто, то острів чималий,
Де люди чесні й справедливі жили

Не було ще ні Кносса, ані Ура,
Європа доживала первість дику,
Атланти ж вже створили надкультуру,
І мудрі керували там владики.

На жаль не легко мир і спокій втримать –
Перемогла людей пиха й жадоба:
Вони пішли війною на...

Вона прийшла у його сни
бентежні і несамовиті
грайливим променем весни
перлинкою на оксамиті!
і він сміявся і радів,
благав і плакав- як же вірить правді?
-щасливий я, що тут тебе зустрів,
але молю- прийди в життя насправді!
і мовила вона, неначе вітер шепотів
-щоб мала я таку чарівну змогу,
щоб ти в своїм житті мене зустрів
розкрий у серці для душі дорогу!

Вони існують в світі цім,
І їх реальність - власний дім,
У ній вони є королі,
А вільнодумці тут раби.

Для них напхати свій живіт -
Найвища насолода з всіх.
Мета життя - це гаманці,
Набиті златом по вінці.

До цих бажань додать одне -
Це влада всесвітом, а ще,
А ще "сафарі" - це ж екстрім:
Уб'ємо зайвих нам тварин!

А ми живем і мовчимо.
Тваринам слова не дано...

Воно чудове і тендітне,
Воно дає життю натхнення.

І серед слів різноманітних
Розвіє сірість сьогодення.

Потрапивши в цей світ чудовий
Неяковієш на хвилину.

Ти вириш, що обов’язково,
Знайдеш омріяну світлину.

І те эдине в світі слово
У серці кожної людини,

Душа з яким ніби розквітла.
Все навкруги здатєься миллим

Коли важливий кожний дотик,
Коли приходить в день звичайний -

Той дивний і чарівний поклик
З яким душа і серце сяють...

Вони співають: Ще не вмерла Україна.
Ще досить м,яса на її кістках!
І з насолодою встромляють в її тіло вила
Смакуя жах і біль в її очах.

Чи то є люди, чи це зграя вурдолаків ?
Нема ні сорому, ні честі, ні жалю.
Вони відносять квіти Кобзарю, але!
Гризуться, проміж себе, наче б то собаки.

Ми всі перетворились на тварин.
Одні є хижаки, а інші вівці.
Та всі гуртом, ми відриваєм крильця,
Ще в навіть ненароджених дитин.

І рідний край наш, де пісні лунали
Де розквітало радістю життя...

Вон там, вдали, за болью серой,
За тяжестью всех бренных дней,
Там то, что разглядеть я не сумела,
Что могло бы стать судьбой моей…
Ведь не прошла и часть дороги,
А сколько предстоит узнать!
Зачем-то в сердце я пускала многих,
Лишь для того, чтоб вновь страдать…
И что-то в грусти находила…
Мне был так чужд весь этот мир.
Себя сознательно сгубила,
А в сердце был один кумир…
И не исправить всех ошибок,
И никого, чтоб в бедах обвинить.
Каждый день встречаю я с улыбкой,
Не тороплюсь я...

Вон дым струится.
Где-то огонь развели.
Что-то готовят.