Опомнись украинский народ

Заслышав речь о воскресеньи,
Начальство храма подошло
И от людского потрясенья
В негодование пришло.

И мракобесы повелели
Тотчас Апостолов схватить,
Но те людей уже успели
Пять тысяч к Богу обратить.

Наутро всё священство в сборе,
С самим Кайафой во главе,
Петра спросило при разборе
Событья в храме: «Дай ответ,

Какою силою хромого
Вы раззадорили плясать,
И нет ли имени такого,
Чтоб всех людей могло спасать?»

И, Духа обретя Святого,
Пётр дал тогда такой ответ:
«Что...

Я какого нынче рода - племени?
Отпрыском у поколений чей?
Славянин - глашатаем у времени,
Прошлого, обрезанный еврей?

Может быть, поляк во мне шевелится?
Может быть калмык, татарин я?
Может быть бомбежками прибитая,
Ждет меня чеченская семья?

Может в украИнском, дальнем хуторе
На коленях голову склоня
Плачет по расстрелянному в лагере
Мамина «куркульская» родня

Или вологодский полустаночек
Вспомнит о грузине без двух ног
Спасшего и бабушку, и деточек
В танке только ног...

Сегодня гуляем по лесу ,
Вот дождик пошёл и роса,
Ах как я люблю невесту ,
Ты счастье в моих глазах …

Как больно любовь остывает…

Как больно любовь остывает,
Как тяжко на сердце потом ,
Всерьёз кто любил - тот знает ,
Сурово по жизни идём …



Русь моя…

Русь моя , ты придумана что ли,
Где же твой поэтический дар ,
Где же песни свободы и воли,
Где же вольный задор твой и жар ?



Ты моя такая нежная…

Ты моя такая нежная ,
Не придуманная что ли,
А любовь твоя...

Стою у медленной воды,
Как будто встретилась с тобою...
Но там, за далью голубою,
Твои запутались следы.
А голос ласковый зовет,
Но только я открою очи -
Стою одна средь майской ночи,
И месяц по реке плывет...

1989 Украинская поэтесса
Галина Сирая

Свершилось, череда, теперь трава, и мята мелиса,
пустырник, хвоя, то успокоит нервы, струны,
мелодий тех металл, смягчится, сталь в медь,
а олово в свинец, а дальше в ртуть, размажем
по стене, заснём мы как-нибудь, уже светает,
мышь всё съела, спит, сова осталась, ворониха,
в печень метит, лиха украинская ночь, обруч,
сказал он слово, попросили, а почему не знал
он сам, так вышло, и печаль развеял, ни потому,
он просто верил, ярило не погаснет нет, взойдет,
сон разума развеет...

Здесь мертвых любят более живых.
И, пантеоны трупам воздвигая,
По злой привычке гениев своих
Толпой ханжей в могилу загоняют.

Бездарный хлыщ, петрушка, фарисей
Здесь в раму гения перед толпой рядится.
О подлый мир в украшенных гробницах!
Здесь жизнь кипит – но тлением червей!

Что государство! Даже и семья
На кухнях яд гордыни самомненья
В детей вливает с самого рожденья,
Скотским умом алтарь святой судя.

Покуда дремлют небеса и суд,
Здесь тернии...

Життя, як спалах зірки уночі,
Як думки мить, політ у височинь...
Дідусь мій рідний у вічність відійшов,
хвороб та мук там зцілення знайшов.
Тепла чекав, щоб промені весни
Зігріли серце, сили надали.
Життєвий шлях у діда був важким-
війну пройшов, в нестачах ставив дім.
З бабусею разом жили роки,
Зазнали щастя і невдач вони.
В житті тримала їх палка любов,
Бажання жити зігрівало кров.
І ось в цю мить, коли прийшла біда,
Сумує небо. Плаче вся рідня.
Не стало, наче...

Украiнськi козаки, що не знали втоми,
боронили Украiну вiд лиха й полону.
Пам'ятають Днiпра хвилi, Хортиця старенька,
козака як проводжала у походи ненька.
Хлопцi бравi та вiдважнi йшли в похiд за волю,
за свободу Украiни, за рiдну тополю.
Буйнi голови поклали за кетяг калини,
за родючi землi милi, цi душi безвиннi.
Пам'ятаемо ж героIв, на чолi з Богданом,
що вiдважно воювали з ненависним паном.
Украiна наша люба буде вiчно жити,
завдяки козацькiй славi!
Хай гудуть...

Заспівало серце спів свій слов’їний ,
Сонячний промінчик у віконці грає,
Визначилось серце : саме ти - мій милий,
Зрозумівши якось, що воно кохає.

Вітерець дбайливо розігнав хмаринки,
Лагідно і ніжно граючись з листком,
Щоб було приємно нам у ті хвилинки,
Коли нас зігріє водночас любов.

В золотому сяйві грають мої коси,
А блакитне небо дивиться на нас.
І нехай з тобою іноді непросто,
Я тебе кохаю, як у перший раз.
А твої цілунки в серці зберігаю
,
Там моя скарбниця, і моє життя...

Начебто й досі у грудях бринить
Відлунок слів твоїх жорстоких.
І інколи ввижається та мить,
Коли ще голос твій
Мав теплий колір
І дарував лиш спокій.

Немов пітьми зчорнілі крила
Світ щастя покривають тінню,
І туга добре в серці вбила,
І чорних помислів могила
Лягла на груди тяжко,
Заповнив серце злоби гниллю.

Весь світ, померкнувши, обрид,
Що мало цінність – вже не цінно,
Що жевріло, схолоне в лід,
І промінь творчий,
Померехтівши, зблід,
І без провини доля...