Да вон лежит и загорает

Хочешь, верьте, хоть проверьте
Но была на свете
Страна одна Загадочна и чудна
В торговле призвание
И что главное название
Не Европа , не Азия
А просто Симазия
Находилась в Африке
Работала без завтрака
Жила - не тужила
Была там нажива
Кипела работа
Лишь выдь за ворота
Но как то в недород
Снизился доход
Царь- парень не промах
Живет в хоромах
Не выглядит нОлем
Держит все под контролем
Сидит на троне
В парче да короне
Вроде скучает
А...

Ні... Ні... Нічого такого...
Ніяке таке почуття
Тривогу не викливає
І в серці мені не співа.
Ні... Ні... Такою не бути...
Такою як інші – усі...
Як тільки виникне щирість
Так все і буде завжди...
Так... Так... Сама, як тополя,
Що «співи» свої простягла,
Як кажуть, від Сяну до Дону,
І радісно слуха вона.
Як вітер зі сходу манить скарбами,
Як захід і північ леліє словами...
А південь... Ну південь як завжди – все те ж,
Цікавить різністю меж...
І всюди прекрасно... і всюди красиво...

Так, я не пишу давно вершів,
Чому? Напевно болю було мало,
тепер, так вистачить цого,
напевно, кожному б на цій землі роздала.
Моя любов така примхлива діва,
Від неї я літаю наче птах,
а то ось так болить десь зліва,
Та люди кажуть, що це страх.
В моїх очах немає радостї, Вона,
кудись поділась, може і втекла.
Годинами дивлюсь на небо,
там хмаринки,
Та ім так холодно самим,
Я розумію іх , бо часто, на одинці
я залишаюсь з світом що німий.
Так,є кохання, воно – моє диво,
Та...

Коли пустий, коли тебе немає,
Коли немов розсіялось тонке,
Не місце відчаю – таке в житті буває –
Не бійсь, ти віднайдеш своє, людське...

Але не серед інших чоловіків.
Ти йди туди – за соціуму край,
Серед дерев і квітів знайдеш ліки,
Лиш сядь, і в себе двері відчиняй.

Впусти туди спочатку першой тишу,–
То спокій, ніби мовчазне буття,
Але, прислухавшись, ти розпізнаєш риси,
Бо сповнена вона завжди життя.

Там десь струмок, хоч вдалині, а чути,
Напийсь із нього...

Ми зустрілись поглядом сьогодні,
А серці кричала тиша,
Що не може кохати так, годі!
Вона хоче любити сильніше.
Ти відчув мого серця биття,
Воно сильне і вільне, як вітер,
Воно кличе мене в забуття
Я не можу так більше жити!
Я від жару згораю на попіл,
Як чорне, яскраве вугілля,
Ти спалив мою душу, мій спокій
Раніше не знала про біль я.
Ти наразі прискорив мій пульс,
Хто знає, чим все скінчиться,
Я не вмію йти на компроміс,
Та мабуть, доведеться навчиться.

Я кохання дарую тобі,
Я у цьому тобі зізнаюся.

Почуття, що у серці моїм
І своїх почуттів не боюся.

Виникають вони навесні,
Моє серце вони сповівають.

Я присвячую цьому пісні
Вони душу мою надихають.

Я кохання дарую тобі.
Його ніжність і щиру красу.

Почуття, що єднає світи
І людей які вірні йому.

Я кохання дарую тобі.
І зі шляху цього не зійду

І я знаю, ти віриш мені
Що з тобою я долю знайду

За окном догорает день
уже двигаться просто лень
все друзья разошлись по домам
только клавиши бам да трям

перемены в людских делах...
что поделать? осталось так...
мне уже и не хочется спать...
чтоб поделать? пойду ка я спать...

только вот не дождалась ответа
на свой грустный и важный вопрос
солнце ну где же ты, где ты?
снова лучик к к окошку примерз..

но за морокой дней надоевших
теплится где-то в далеком внутри
та надежда, что песнью согрета...
может видишь...

..жужжащая и жадная толпа,
забывшая родство, язык и корни...
...провинция, да где же ты? взгляни.
седлай савраску, пусть им отольется.
опять заворовались там они
в бульварные, закованые кольца...
Анатолий Рефт "Москва".

Над каширкой сегодня серо.
На каширку бетонная пыль
До конца пока не осела.
Вдоль каширки еще гробы
Не поплыли, еще не чернеют
В блоках экстренных новостей.
Помню - общих корней мы с нею.
Да вот я ей не ближе гостей.
Девяносто второго...

Столько выпало звезд из горсти!…
вон цветок… вон карета… вон череп…

Здесь умом — ничего не постичь.
Только сердцу позволят
вечерить…


Я вечерю. Я снова не сплю,
в печь-голландку подбросив
дровишек…

Я вас снова безумно люблю…
И безмерно — всех вас ненавижу…


С края полной луны
черный лист
на октябрьский валится дворик…

Встретишь горе: усердно молись.
Счастье встретишь — молись жестче вдвое…


Городское уходит окно
в смесь озона, криптона и серы…

Ты в окне...

Милая , родная незнакомка,
Нравится улыбка мне твоя.
Голос твой , что так смеётся звонко,
Ласковые с искоркой глаза.

Ты встречаешь нас с улыбкой милой,
Провожаешь ты под землю нас,-
Нет тебя милее и родимей,
Никого нет ближе тут у нас.

Я смотрю влюблёнными глазами
На твои счастливые глаза,
Ты идёшь по жизни вместе с нами,
Ты наверно наша здесь судьба.

Как тебе ответить за заботу,
Как нам отплатить за доброту
И твою незримую улыбку
Я собой под землю унесу.

Пусть нас...