Зор дол

Сонце, тьмяніючи від втоми, пірнуло за обрій, розхлюпуючи свій багрянець на край неба. Ніч поволі входить в свої права, несучи із собою освіжаючу прохолоду. Місяць, накрившись тінню землі, ліг відпочивати виставивши з під неї тільки своє ясне чоло – молодик, як називають його в народі. Зорі, повторюючи свій звичний шлях, розбрелися по сузір’ям, щоб гуртом впливати на святі і грішні, щасливі і нещасні людські долі.

Зорі і долі, заплетені у дівочу косу невідомою але вмілою рукою майстра. Навіщо шукати чогось загадкового на небі, якщо досить лиш зазирнути в себе щоб зрозуміти ось де таємниці. І наше життя, як потяг який не знає зупинок до кінцевої станції, мчить таки зоряним шляхом, за їм лиш відомим розкладом і швидкістю.

Долі і зорі, як дві руки, що завжди тримаються разом, хоч на перший погляд здається що вони знаходяться по різні боки одного життя. Поки ще не відомо хто кому більше допомагає в цьому стрімкому падінні в простір, та вони разом і це втішає людську незрозумілість.

Зорі і долі. Ми шукаємо їхнє відображення на своїх долонях, покликані дитячою цікавістю побачити своє майбутнє. Ось чому дивлячись на падіння зірок, не піклуючись про їхню подальшу долю, ми загадуємо свої найпотаємніші бажання. Але далекі і холодні зорі в свою чергу, дивлячись на передбачене падіння тіл, стараються рятувати душі, щоб дарувати їм кращі, омиті попереднім досвідом і сльозами долі.

Долі і зорі – як знак рівноваги між двома всесвітами, між двома життями. І тому зрозумівши себе можна розмовляти із зоряною ніччю, як рівний з рівним, на одній зрозумілій лиш тільки посвяченим вселенській мові.