Украинский

Я люблю тебя звонкая Русь,
Я люблю тебя ярко до боли,
Я к тебе всё равно возвращусь
Где бы ни был , ни странствовал что ли …


И вспомним сказки старых мы поверий.

Загадок в мире всех не перечесть,
Непознанное рвётся отовсюду;
А мир стоял, стоит он весь как есть
И говорить об этом я не буду.

Стоит туман над нашею Можгой,
Расплылись тени, всё неясно в мире,
Нахлынул страх неясною волной,
Гадаем мы на кофе и кефире.

Рассеяны, неясны фонари,
Машины как чудовища из прерий,
И...

Я какого нынче рода - племени?
Отпрыском у поколений чей?
Славянин - глашатаем у времени,
Прошлого, обрезанный еврей?

Может быть, поляк во мне шевелится?
Может быть калмык, татарин я?
Может быть бомбежками прибитая,
Ждет меня чеченская семья?

Может в украИнском, дальнем хуторе
На коленях голову склоня
Плачет по расстрелянному в лагере
Мамина «куркульская» родня

Или вологодский полустаночек
Вспомнит о грузине без двух ног
Спасшего и бабушку, и деточек
В танке только ног...

Стою у медленной воды,
Как будто встретилась с тобою...
Но там, за далью голубою,
Твои запутались следы.
А голос ласковый зовет,
Но только я открою очи -
Стою одна средь майской ночи,
И месяц по реке плывет...

1989 Украинская поэтесса
Галина Сирая

Сижу на истории -
Хочется спать.
Мечтаю вернутся
Сейчас же в кровать.

Я слушаю что мол России культура
Пошла от украинской (Ющенко - дура!)
Сижу и зеваю - не нужно мне это:
Бандера - герой, и святой здесь Мазепа.

Хотят перессорить
Два братских народа
Зетем посадили
К нам править урода.

И нам это видно,
Не сложно понять.
И очень обидно,
Что всем наплевать.

Свершилось, череда, теперь трава, и мята мелиса,
пустырник, хвоя, то успокоит нервы, струны,
мелодий тех металл, смягчится, сталь в медь,
а олово в свинец, а дальше в ртуть, размажем
по стене, заснём мы как-нибудь, уже светает,
мышь всё съела, спит, сова осталась, ворониха,
в печень метит, лиха украинская ночь, обруч,
сказал он слово, попросили, а почему не знал
он сам, так вышло, и печаль развеял, ни потому,
он просто верил, ярило не погаснет нет, взойдет,
сон разума развеет...

Не кажіть дурниці,
Краще - гей, заждіть -
Хлібом-сіллю жниці
Правду освятіть.
Квіти коло хати,
Гуси на ставку -
Україна-мати
Ніби у раю…
Та в лиху годину
Вітер сновигав -
Клав у домовину,
З мертвих піднімав…
І коли полями
Спалахи зорі
Жито цілували
Рідної землі -
То були махновці,
То була війна -
Українські ночі -
Хижий птах літа…
Думи невеселі,
Вітерець гуля,
Ходить по пустелі -
Журиться земля…
Та Махно завзятий
Вірить, що народ
(Годі вже чекати)
Зробить першим крок...

Життя, як спалах зірки уночі,
Як думки мить, політ у височинь...
Дідусь мій рідний у вічність відійшов,
хвороб та мук там зцілення знайшов.
Тепла чекав, щоб промені весни
Зігріли серце, сили надали.
Життєвий шлях у діда був важким-
війну пройшов, в нестачах ставив дім.
З бабусею разом жили роки,
Зазнали щастя і невдач вони.
В житті тримала їх палка любов,
Бажання жити зігрівало кров.
І ось в цю мить, коли прийшла біда,
Сумує небо. Плаче вся рідня.
Не стало, наче...

Украiнськi козаки, що не знали втоми,
боронили Украiну вiд лиха й полону.
Пам'ятають Днiпра хвилi, Хортиця старенька,
козака як проводжала у походи ненька.
Хлопцi бравi та вiдважнi йшли в похiд за волю,
за свободу Украiни, за рiдну тополю.
Буйнi голови поклали за кетяг калини,
за родючi землi милi, цi душi безвиннi.
Пам'ятаемо ж героIв, на чолi з Богданом,
що вiдважно воювали з ненависним паном.
Украiна наша люба буде вiчно жити,
завдяки козацькiй славi!
Хай гудуть...

Заспівало серце спів свій слов’їний ,
Сонячний промінчик у віконці грає,
Визначилось серце : саме ти - мій милий,
Зрозумівши якось, що воно кохає.

Вітерець дбайливо розігнав хмаринки,
Лагідно і ніжно граючись з листком,
Щоб було приємно нам у ті хвилинки,
Коли нас зігріє водночас любов.

В золотому сяйві грають мої коси,
А блакитне небо дивиться на нас.
І нехай з тобою іноді непросто,
Я тебе кохаю, як у перший раз.
А твої цілунки в серці зберігаю
,
Там моя скарбниця, і моє життя...

Начебто й досі у грудях бринить
Відлунок слів твоїх жорстоких.
І інколи ввижається та мить,
Коли ще голос твій
Мав теплий колір
І дарував лиш спокій.

Немов пітьми зчорнілі крила
Світ щастя покривають тінню,
І туга добре в серці вбила,
І чорних помислів могила
Лягла на груди тяжко,
Заповнив серце злоби гниллю.

Весь світ, померкнувши, обрид,
Що мало цінність – вже не цінно,
Що жевріло, схолоне в лід,
І промінь творчий,
Померехтівши, зблід,
І без провини доля...