Палки

В спокої днів
Від неба до неба
Сонце плавило лід –
Мені це і треба.

Я кохала його
Палко, сильно , до ранку,
Але щастя моє
Геть пішло на світанку.

Біля моря на хвилях
Ніжна хмарка заснула,
Та де щастя поділось
Досі я не збагнула.

Я шукала у квітах
промінь твої усмішки,
Та з холодним повітрям
Засинала у ліжку.

Та не буде прохань,
Не благань, не чекання.
Я залишила серце
Для твого кохання

Чорна ніч на землю впала,
Я в думках тебе плекала,
Ніжно очі твої цілувала,
Про себе зовсім забувала.

Чорний янголе, прийди,
Запали знов всі світи,
Щоб не плакали дівочі,
Мої теплі карі очі.

Ти з’явився, наче диво,
Моє серце вмить зомліло
І шептало, що це—ти,
Але час прийшов піти.

Порожнеча, сил не маю,
Свою долю проклинаю.
Хоча знаю: різні ми.
Й прошу: «серце відпусти!»

Я не в силах розлюбити,
Своє серце розчавити,
Що тобі здалось в полон.
Ні, мій любий, це не сон...

Годы, дни, часы исканий
Не оставлю я, пока
Не найду ту цель исканий -
- Не найду пока тебя.

Могут разделять нас горы,
Могут разделять моря.
У меня свои есть тропы,
Я по ним иду, ища.

Если будешь ты звездою,
Я отправлюсь в небеса,
Только б быть с одной тобою,
Только б жить, тебя любя.

А пока, сижу у моря,
Нету рядышком любви,
И рисую палкой с горя
Группу слов: «Ну, где же ты?..»

Неужто мало было бед народу?
Неужто прогневил он, чем богов?
Неужто потерял совсем свободу
И пал под тяжестью своих оков?

Хватало ведь министров – казнокрадов
И вечно пьяной знати и жрецов
И короля измазанного шоколадом,
А также разных там бандитов и воров.

Так тут ещё Антониева дочка
Свои порядки начала вводить.
- «Все будет, так как я скажу и точка.
А тех, кто против, палкой буду бить.

Министры, что-то вы, тут разжирели.
Зарядку надо делать по утрам,
В спортзал ходить по...

Не пытайся войти в свой разрушенный дом.
Твои радость и боль под осенним дождем.
И валяется в луже проржавевший замок.
Топчут псы-пересуды жалкий сердца комок.
Не построить тот дом, не войти в его двор.
Не настроить гитару на веселый мажор.
И валяется в луже проржавевший замок.
Топчут псы-пересуды жалкий сердца комок.
И не склеить судьбы, как не бьют зеркала.
Не обнимет твой сын, и не встретит жена.
И валяется в луже проржавевший замок.
Топчут псы-пересуды жалкий сердца комок.
Почему...

Орденами в ряд увешан, как свининою копчёной,
Аксельбантами потешен – перегаром обреченный,
Морду пудрою припудрит, нам мозги опять запудрит –
И с утра до вечера - вновь пихает речи нам!

Образ твой недвижимый
Мухами засиженный,
По холсту написанный –
Кошками описаный.
Позабытый - проклятый,
Без закуски пропитый,
Сбросив память ратную –
Голью перекатною.
Флагом бы Андреевским,
Хрясь - по харе вереском,
По ушам дубиною –
Чтоб не гнули спины мы!
Да по заду палкою...

Ні віри... ні надії... ні любові...
Навіщо мені світ тоді під ноги?..
Навіщо п’єдистали мармурові?
Не хочу я... нічого я не хочу.

Непізнаний, незнаний, невідомий,
З пустелею в очах, із камнем в грудях,
Не можу ворухнутись я від втоми,
Нема коштовного нічого в думах...

Ні мрії... ні амбітності... ні сили
Чогось палкого раптом побажати.
Саме себе нездійснене простило,
І зникло, щоб в мені не сумувати...

Не перший, не середній, не останній,
Плеканець невибагливої...

Ніяковію... Ось і ти туди ж:
„А скільки заробляєш? Чом так мало?..”
Що тут казать? - Я посміхаюсь лиш.
І відшутковуюсь. Приземленно. Невдало.

Спочатку намагався вести бій:
Ви ж всі читаєте там щось зарозуміле!
Невже ж для вас то лиш до хлібу сіль?!
А власний крок? А висновки? – Несила?!

Кому життя – то лиш війна за скарб,
Той жадібність свою лиш напуває;
У меркантильності палкий азарт,
Та міри в ній, відомо же, немає.

Невже майно – це людяності мір?!
Як зветься...

Смеясь, бросала (мол, не жалко)
Любовь мою ты под откос.
А я, как пёс приносит палку,
Тебе её обратно нёс.

Года, летевшие сквозь дым,
Сквозь тени проходящих жизней,
И снова – стоп и ты один -
На перекрёстке, на карнизе.
Застыли, задрожав, часы,
И гулко сердце расстучалось -
Не замечая той красы,
Что стыла рядом и терялась…
И ты стоишь, и мир потерян,
И гулко плачет тишина…
Твой друг ушёл – и ты растерян –
Ушёл так тихо навсегда…
Ты гладишь шерсть своей рукою,
Под нею нет уже тепла…
И нет его теперь с тобою,
И мчится ввысь его душа…
Там солнце светит ежедневно,
И...