Да вон лежит и загорает

Я был полон, попал в полон, шёл иноходью,
был польщён, вниманием и отблеском светила.
ах да забыл, как всё, как всё, происходило, не
при делах? прихлопнут крышкой гроба, прохлада
слякоть, мерзлость, вонь, и слизь,
и гноя покалено
ах рьяно поколение, строптиво, а в общем мило
било мило, ломая руки вилы в бок, вот так сынок,
вот так сынок

Не слЫшны горестные стоны,
фамильных склепов в тишине...
И только серые вороны
не пострадали в той войне.

Печаль окутала могилы,
и скорбный мрак туманом лёг.
У духа выйти - нету силы,
тяжёлый гроб его - глубок...

Там светлый рыцарь "спит" в доспехах,
закован цепью на века.
Взывает он - не внемлет эхо,
и тайна эта велика.

Плита тяжёлая сдавила,
- она ловушка для него.
А смерть - всю силушку испила,
и в помощь нет ни одного...

Был благородный оклеветан,
и злобный враг его...

Загораю я на крыше,
Подставляя спинку,ножки,
Чтобы к солнышку поближе.
Пусть, хотябы на немножко.
Долго так лежать не буду-
Грудкой к солнцу повернусь,
Чтобы выгнало оттуда
Всех недугов зимних грусть.
Жарко солнышко палит,
Витамин D мне дарИт,
Все микробы убивает...
Ой, я вроде подгораю!
Ну, еще вот здесь пускай
Ручки подрумянятся.
После- щеки, нос слегка.
Буду раскрасавица!
"С крыши дым уже валИт!
Слазь скорей, дуреха!
(Это бабушка кричит)
Много солнца- плохо!"
"Мне...

Загорать приспели сроки -
Первая жара.
Колка дров на солнцепёке -
Взмахи топора.

Щепки - в кучу, бронза - в тело,
В короб - береста:
Загорая, делать дело -
Русская черта.

Подрастает пирамида
На полметра в час.
Пять кубов, где семь разбито -
Плюнуть пару раз!

По-пустому, брат-Емеля,
Щук не тормоши:
Лета первая неделя -
Виды хороши!

Тёплый ветер, море света,
С кухни запах щей.
Далеко, в столицах где-то,
Дедушка Кощей.

Каково ему у власти -
Хау дью в аду! -
Не твои...

Вона вже майже двадцять п’ять віків
Мужам ученим не дає спокою.
Вона – найзагадковіший з світів,
Описаний колись давно Платоном.

Повідав світові мудрець старий
Про землю, що звалася Атлантида.
Був, начебто, то острів чималий,
Де люди чесні й справедливі жили

Не було ще ні Кносса, ані Ура,
Європа доживала первість дику,
Атланти ж вже створили надкультуру,
І мудрі керували там владики.

На жаль не легко мир і спокій втримать –
Перемогла людей пиха й жадоба:
Вони пішли війною на...

Вони існують в світі цім,
І їх реальність - власний дім,
У ній вони є королі,
А вільнодумці тут раби.

Для них напхати свій живіт -
Найвища насолода з всіх.
Мета життя - це гаманці,
Набиті златом по вінці.

До цих бажань додать одне -
Це влада всесвітом, а ще,
А ще "сафарі" - це ж екстрім:
Уб'ємо зайвих нам тварин!

А ми живем і мовчимо.
Тваринам слова не дано...

Воно чудове і тендітне,
Воно дає життю натхнення.

І серед слів різноманітних
Розвіє сірість сьогодення.

Потрапивши в цей світ чудовий
Неяковієш на хвилину.

Ти вириш, що обов’язково,
Знайдеш омріяну світлину.

І те эдине в світі слово
У серці кожної людини,

Душа з яким ніби розквітла.
Все навкруги здатєься миллим

Коли важливий кожний дотик,
Коли приходить в день звичайний -

Той дивний і чарівний поклик
З яким душа і серце сяють...

Вона прийшла у його сни
бентежні і несамовиті
грайливим променем весни
перлинкою на оксамиті!
і він сміявся і радів,
благав і плакав- як же вірить правді?
-щасливий я, що тут тебе зустрів,
але молю- прийди в життя насправді!
і мовила вона, неначе вітер шепотів
-щоб мала я таку чарівну змогу,
щоб ти в своїм житті мене зустрів
розкрий у серці для душі дорогу!

Вони співають: Ще не вмерла Україна.
Ще досить м,яса на її кістках!
І з насолодою встромляють в її тіло вила
Смакуя жах і біль в її очах.

Чи то є люди, чи це зграя вурдолаків ?
Нема ні сорому, ні честі, ні жалю.
Вони відносять квіти Кобзарю, але!
Гризуться, проміж себе, наче б то собаки.

Ми всі перетворились на тварин.
Одні є хижаки, а інші вівці.
Та всі гуртом, ми відриваєм крильця,
Ще в навіть ненароджених дитин.

І рідний край наш, де пісні лунали
Де розквітало радістю життя...

Лежу я на земле сырой
Спокойная ночь меня обвивает
Нашел наконец-то я вечный покой?
Иль снова душа улетает?

Трава поцелует, огреет росой
Холод подарит сырая земля
Лежу я на теле царицы босой
Под траурным взглядом ее короля.

И тихо в ночи стонет чья-то душа
А слезы ее здесь зовутся дождем
Дождь накрывает меня, не спеша
И вот теперь плачем от боли вдвоем.

И тихо как в снах мертвеца
Ничто не тревожит здесь сказочный лес
Забыты давно здесь слова мудреца
И лишь ручейка слышан...