В моих руках жизнь Вселенной
Оказалась просто так
Теперь стала не столь откровенной
В мыслях, чуствах, даже снах...
Ведь жизнь свою не берегла я
И до чужой мне было все ровно...

Ми плачемо, коли в житті проблема,
Горюємо, коли піде коханий...
Жартуємо, коли перед нами дилема,
Нарікаємо, коли обірветься план довгожданий.
Здається, все найгірше, все пропаще,
Здається... ось кінець життя...

Коли ти кажеш: «Я кохаю»
У відповідь чуєш лиш одне
«Не бійся, я тебе прощаю»
Кохай і далі, та воно – пусте.
Від надлишку емоцій мрійливих
Падеш в провалля зайвих слів...

Навіщо придумали цей світ,
Неякісну підробку ідеалу
Де повсякчас на кожній межі пліт
Та горя й болю є немало.
Навіщо придумали життя
Чи, може, правильніш сказати існування...

Я тебе відчуваю… на дотик… Холодний, зі скляними, порожніми очима, тоненькими пальчиками музиканта, акуратним манікюром, в білій сорочці, начищеному взутті… Випрасуваний, чистенький… Від тебе злегка повіває ароматом польових квітів та кориці… Хм… Дивне все ж таки поєднання… Очі голубі… Як плесо води у озерці біля якого я так часто люблю прогулюватись. Знаєш як називають голубі очі?.. В них справді...

Стікають солоні краплі по щоках
Ти де? Ти де? Ти де?
Життя немає у моїх очах
Нема тебе. Нема тебе. Нема тебе.
А серце б’ється сильно-сильно
Не знає ще, не знає все…

В моєму «списку» стандартних запитань, за допомогою яких я пізнаю людину є таке питання: «Як ти відносишся до фемінізму?». Звісно здебільшого скромно запитують що це таке. Я вже рідко дивуюсь такому незнанню. Але все-таки хочу написати про це. Я ось нещодавно говорила аською зі своїм старим знайомим. І якось на початку нашого знайомства я не питала про його відношення саме до цього…тепер згадала...

Ти брав мою руку... часто всміхався...
Ти завжди казав, що я від всіх краща...
Ти слово промовивши прямо у вічі
Вдихав в мене радість... і мабуть би навіки...
Та просто нічого безплатно на довго немає.
І всі ті прохання, нездійснені мрії...

Ні... Ні... Нічого такого...
Ніяке таке почуття
Тривогу не викливає
І в серці мені не співа.
Ні... Ні... Такою не бути...
Такою як інші – усі...

Хто я? Людина? Дівчина? Тварина?
Можливо дівчина, можливо й не людина...
А може просто вища сила
Таку нам долю присудила?!
Таку, а не інакшу...зовсім різну...
Хтось має бути просто тінню...

Любовь моя к тебе не вечна,
Я верю что она пройдет.
Ведь в жизни все проходит, слышишь?
И я твоей не буду. Да!
Ты слышишь? Слышишь?
Крик души, мои страданья...

Прости, мой милый, за любовь
Прости за слёзы и рыданья.
Прости за вечные страданья.
Прости и всё… я буду знать
Что ты меня уже не любишь,
А так я буду лишь молчать...