Кохання

Осіннє небо, ніч глибока,
Сяє місяць одиноко...
Зірок нема, немов кінець -
Кохали, мріяли... пропало,
Дощем пролилось... перестало,
Втомилося... та навпростець,
Дісталось до віконця, до сердець...
Спізнилося, не втрималося - впало.

А чи було... що звечора до рання...
Шукало нас... загублене кохання.

Коли вже більше нічого втрачати,
Ковток кохання... спраги не втамує,
Надіємось... бо вміємо прощати,
Народжений у силі - не слабує.

Коханням твоє серце мов сонцем зігрію,
Розвію думки, тих, хто заздрить мені,
Життю подарую найважливішу мрію,
Зізнавшись в коханні я від серця тобі.

Все в тобі, поважатиму, кохаючи, міцно,
Більш не дам сумніватися в вчинках своїх,
Доведу, почуття моє справжнє є, дійсно,
Щоб подумати гірко про мене не встиг.

І, я, не я, і що сталося поки, зовсім не знаю,
Я, чомусь, засмутилась, у останнюю мить,
Щось без тебе на небі сонце майже не сяє
Похмура, якась учорашня небесна блакить.

Хто, власне, знає, що воно – кохання?
Закоханий навряд чи розповiсть.
Осяяння, натхнення, хвилювання?
Блага до нас iз сфер небесних вiсть?

Лиш той – людина, кажуть, хто кохає.
Кохання свiтло, наче сонце, л’є,
Нiчого вiд людей не вимагає,
А тiльки щедро радiсть роздає.

Усе прекрасне в свiтi – вiд кохання:
I квiти, i будiвлi, i пicнi.
Воно яскраве – й перше i останнє,
Хай прийде восени чи навеснi.

Якщо хоч раз в життi любов пiзнаєш,
Осяяне з тих пiр твоє життя.
I тим єдиним...

Я кохання дарую тобі,
Я у цьому тобі зізнаюся.

Почуття, що у серці моїм
І своїх почуттів не боюся.

Виникають вони навесні,
Моє серце вони сповівають.

Я присвячую цьому пісні
Вони душу мою надихають.

Я кохання дарую тобі.
Його ніжність і щиру красу.

Почуття, що єднає світи
І людей які вірні йому.

Я кохання дарую тобі.
І зі шляху цього не зійду

І я знаю, ти віриш мені
Що з тобою я долю знайду

Воно чудове і тендітне,
Воно дає життю натхнення.

І серед слів різноманітних
Розвіє сірість сьогодення.

Потрапивши в цей світ чудовий
Неяковієш на хвилину.

Ти вириш, що обов’язково,
Знайдеш омріяну світлину.

І те эдине в світі слово
У серці кожної людини,

Душа з яким ніби розквітла.
Все навкруги здатєься миллим

Коли важливий кожний дотик,
Коли приходить в день звичайний -

Той дивний і чарівний поклик
З яким душа і серце сяють...

Кохання примарне - надіятись марно...
Ніщо... забуття.
Лише в твоїм серці, як промінь в люстерці -
Мої почуття.

Самотність гартує - не бачить, не чує -
Нема вороття.
Ще сонячним ранком в обіймах світанку -
Палало життя.

Як добре, що Світ обертається
То радість, то смуток від втрат
Як добре, що літо вертається
За драмою, слідує жарт…

Як добре, що темрява скінчиться
Що вранці, прокинеться Світ!
Що друзі, в обіймах прощаються
При зустрічі, кажуть - Привіт!

Як добре, що Світ обертається!
Все прийде, на круги своя…
Що пристрасть, до серця вертається
Й кохання шепоче - Твоя!

Як добре, що Всесвіт пов’язаний
Веселка, дощі і гроза
Як добре, що - ВСЕ!, ще не сказано
Що очі блищать і сльоза

Як...

Я так чекав твого кохання...
Надії, мрії, сподівання...
Були як стимул до життя,
Обійми щирі... майбуття...

Минали дні, роки чекання...
В коханні - марні сподівання,
На те, що вічним є воно...
Було колись. Було давно.

Немає іншого бажання,
Ніж пити з уст твоїх кохання,
Та пригорнувши в тихім гаю,
Прошепотіти... я кохаю.

Душа крізь час і простір лине,
Навстріч тобі... моя перлино.